Історія Iвахненко Лілії

Доброго дня, хочу залишити подяку-відгук. Я Івахненко Лілія поділюся з вами нашою історією.

До війни в мене була просто щаслива дитина.
Моя Валерія — тиха, спокійна, не з тих, що в центрі уваги, але завжди з усмішкою. Друзів було небагато, зате справжні. Вона любила малювати, щось вигадувати, допомагати вдома. Звичайне, мирне дитинство, яке ми всі тоді сприймали як норму.

А потім почалася повномасштабна війна.
У нашому селі були росіяни. І замість звичайних підліткових турбот я, як мама, жила в одному страху – за свою дитину. Валерія – молода дівчина, і я просто не могла дозволити собі випустити її з хати. Ні в магазин, ні до подруги – нікуди.
Не було зв’язку. Не було інтернету. Часто не було й світла.
Не було ні школи, ні спілкування, ні звичайного підліткового життя. І моя «тиха дитина» стала не просто тихою – вона стала замкнутою.
Погляд згас, посмішка зникла. Вона сиділа вдома, наче пташка в клітці, і я бачила, як з кожним днем все більше забирає її тривога й тиша.
Після деокупації в наше життя прийшла Олена Іванівна.
Вона разом з чоловіком зробила у себе вдома онлайн-школу, щоб наші діти могли продовжувати вчитися. Запросили і нас. І вже тоді я побачила, що для них це не просто «уроки». Після занять діти залишалися, щось малювали, вирізали, щось творили руками. Олена Іванівна говорила з ними просто, по-людськи, не як «з класом», а як з живими, переляканими дітьми, які пройшли через війну.
Коли ми дізналися, що буде окреме приміщення і там проводитимуться арттерапевтичні заняття, я навіть не думала. Я відразу записала Валерію до гуртка «Щаслива дитина». Бо дуже хотілося, щоб моя дитина знову стала… просто щасливою.

Зараз моїй доньці вже 17 років. Формально – вже доросла. Але поранене війною дитинство нікуди не поділося.
І я щиро вдячна, що Олена Іванівна не сказала: «Ой, вона вже велика, нехай дає дорогу меншим». Навпаки – вона прийняла Валерію в старшу групу, дала їй місце, час і простір бути собою.
Я бачу зміни, і від радості аж сльози на очах.
Моя дитина знову сміється. У неї є друзі. Вона виходить з дому не «просто погуляти», а йде туди, де її чекають, де вона потрібна. Вона приходить із занять і розповідає, що вони робили, що малювали, які ідеї в когось вийшли, що планують далі. В її голосі знову чути життя.
Там вона не «тиха дивна дівчинка після окупації», а повноцінна частина колективу.

Там ніхто не дивиться на дітей як на «проблемних» чи «важких». Там просто бачать їхній біль – і лікують його фарбами, папером, теплом, спілкуванням, підтримкою.
Я як мама бачу, як по крихтах повертається її впевненість.
Як вона починає мріяти про майбутнє, думати, чим хоче займатися далі. Як у неї з’являється бажання жити, а не просто «переживати ще один день».
Я розумію, що арттерапевтичний гурток «Щаслива дитина» – це не просто «заняття» чи «кружок після школи».
Для наших дітей, які пережили окупацію, страх, вибухи, це – місце, де їх збирають по шматочках і акуратно склеюють душу. Там до них ставляться з любов’ю, терпінням і повагою. Там бачать не тільки їхні травми, а й їхню силу.
Я хочу від щирого серця подякувати Гусаренко Олені Іванівні.
За те, що не здалася, коли сама жила в тих же умовах.
За те, що відкрила двері свого дому й свого серця для наших дітей.
За те, що створила простір, де моя донька змогла знову відчути себе потрібною, цікавою, талановитою.

Дякую всім, хто причетний до цього простору, до цієї програми, до цього гуртка – усім, хто допомагає нашим дітям вийти з темряви, яку принесла війна.
Для когось це «проєкт», «заняття», «години роботи».
А для мене – це врятована посмішка моєї доньки.
Я не вмію писати «правильні офіційні відгуки».
Я просто мама, яка бачить, що її дитина знову живе, а не існує.
І за це я безмежно вдячна арттерапевтичному гуртку «Щаслива дитина» та Гусаренко Олені Іванівні.

З повагою й великою вдячністю,
Івахненко Лілія, мама Івахненко Валерії.